Іліада

Мудрий Антенор з таким тоді словом до неї звернувся:

«Чистая правда усе, що зараз ти мовила, жінко,

205 Бо задля тебе колись посланцем Одіссей богосвітлий

Вже приїздив був сюди з Менелаєм, Ареєві любим.

В домі своєму приймав я обох, частував їх гостинно:

Запам’ятав я і постаті їхні, й поради розумні,

Як на нараду троян обоє приходили разом,

210 Стоячи, пліч шириною з-між них Менелай вирізнявся,

Сидячи поряд із ним, Одіссей здавався ставнішим.

А починали на зборах слова вони й задуми ткати,

То Менелай говорив хоч виразно, але швидкомовно

Й коротко дуже — не був говіркий, балакун многослівний,

215 Стисло умів промовляти, хоч віком він був і молодший,

А як підводився з місця свого Одіссей велемудрий —

Довго мовчки стояв, утупивши очі у землю,

Берла ні взад, ні вперед не хилив у своїй він правиці,

А непохитно тримав, немовби до того незвиклий.

220 Скажеш ти — чимсь роздратований він чи якийсь навіжений.

Тільки як видобув він із грудей своїх голос могутній —

Мова його гомоніла, як та снігова хуртовина,

Й годі із смертних комусь тоді з Одіссеєм змагатись.

Не дивувались і ми вже, який він був доти на вигляд».

225 Третім Еанта побачивши, знову спитав її старець:

«Хто ж бо ахеянин цей, величавий такий і могутній?

Всіх перевищив аргеїв він зростом і пліч шириною».

Мовить йому довгошатна Єлена, з жінок богосвітла:

«Велетень цей — то Еант, оплот і опора ахеїв.

230 З другого боку, як бог, стоїть серед воїнів крітських

Ідоменей, кругом його крітські вожді оточили.

Часто його Менелай пригощав, Ареєві любий,

В нашому домі, коли приїздив він із острова Кріту.

Бачу я й інших там нині усіх бистрооких ахеїв —

235 Легко пізнала б я кожного й навіть на ймення назвала б.

Воєначальників двох лиш не можу знайти я між ними —

Кастора, коней впокірника, й п’ястю бійця Полідевка,

Рідних братів моїх: мати моя їх обох породила.

Чи з Лакедемона любого з військом вони й не рушали,

240 Чи й доплили аж сюди на своїх кораблях мореплавних,

Та не бажають до бою із іншими разом ставати,

Глуму й зневаг боячись, що на долю мені випадають».

Мовила так, але їх узяла вже земля життєдайна

У Лакедемоні, там, де мила була їх отчизна.

245 В час той окличники в жертву богам несли через місто

Пару ягнят і плід польовий, що серця звеселяє,

Вина в козиних міхах. Ідей же, окличник, кратеру

Ніс у руках осяйну і келихи золотоплавні.

Так, підійшовши до старця Пріама, його умовляв він:

250 «Встань, Лаомедонтіаде, зовуть тебе кращії люди

З-поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв

Вийти до них на рівнину засвідчити клятви священні.

Твій-бо син Александр з Менелаєм, Ареєві любим,

З довгими стануть списами за жінку двобоєм змагатись.

255 Хто переможе, той жінку і всі її скарби здобуде.

Ми, договір про дружбу засвідчивши в клятвах священних,

В широкоскибій житимем Трої, ті вернуться в Аргос,

Кіньми багатий, в Ахею, жінками вродливими славну».

Так він сказав, і жахнувся Пріам староденний, і коней

260 Бистрих велів запрягать. За хвилину був повіз готовий.

Вийшов старець на нього і взявсь за натягнуті віжки.

Поряд Антенор із ним на прегарній стояв колісниці.

Коней крізь Скейські ворота вони на рівнину погнали.

Скоро туди прибули, де трояни й ахеї стояли,

265 Із колісниці своєї на землю зійшли многоплідну

І посередині разом пішли між троян і ахеїв.

З місця тоді підвелися володар мужів Агамемнон

І Одіссей велемудрий. Окличники славні жертовних

Тут же овець привели, і вина у блискучій кратері

270 Їм намішали, і воду зливали державцям на руки.

Син же Атрея рукою свій витягнув ніж, що звичайно

В нього при боці висів біля піхов меча величезних,

Вовну відрізав з голів у ягнят, і окличники зараз

Пороздавали її троянським вождям і ахейським.

275 Руки здіймаючи, голосно став Агамемнон молитись:

«Зевсе, наш батьку, володарю Іди, преславний, великий!

Сонце, що бачиш усе з високості, все чуєш на світі,

Ріки, й земля, і ви, що в підземних оселях нещадно

Мертвих караєте всіх, хто зламав за життя свою клятву,

280 Свідками будьте ви нам, охоронцями клятві священній!

Як у двобої отут уб’є Александр Менелая,

Хай залишає Єлену собі з дорогими скарбами,

Ми ж попливемо назад на своїх кораблях мореплавних.

Але якщо Александра уб’є Менелай русокудрий,

285 Хай нам трояни Єлену назад із скарбами повернуть,

Повністю хай і пеню, як належить, аргеям заплатять,

Так, щоб пам’ять про це й для майбутніх потомків лишилась.

А як платити не схоче Пріам і Пріамові діти

Те, що належить, коли б Александр у двобої загинув,

290 Тут і надалі лишусь за пеню я оту воювати,

Поки нарешті війни не завершу кінцем переможним».

Мовив і, горла ягнят полоснувши нещадною міддю,

Враз їх на землю поклав, ті ж, останній спускаючи подих,

В судорогах трепетали: бо ж сил позбавила мідь їх.

295 Потім, у чаші з кратери черпнувши вина, з молитвами

Вічноживущим богам творить почали узливання.

Так не один виголошував з-поміж троян і ахеїв:

«Зевсе, преславний, великий, та інші богове безсмертні!

В першого з тих, хто клятву священну порушить посміє,

300 Мозок нехай по землі, немов це вино, розіллється

В них і в дітей їх, жінками ж інші нехай володіють».

Так говорили. Та цих молитов не послухав Кроніон.

В час той Пріам Дарданід таким до них словом озвався:

«Слухайте, Трої сини і мідноголінні ахеї!

305 Я в Іліон, вітрами овіяний, зараз вертаюсь.

Сили немає на власні дивитися очі, як буде

Битись мій син дорогий з Менелаєм, Ареєві любим.

Знає один тільки Зевс та інші богове безсмертні,

Хто з них на смерть у двобої приречений долі велінням».

310 Мовив, і, в повіз поклавши овнів отих, муж богорівний

Вийшов на нього й сам і узявсь за натягнуті віжки.

Поруч Антенор із ним на прегарній стояв колісниці.

До Іліона назад удвох вони разом вернулись.

Гектор тим часом, Пріама дитя, й Одіссей богосвітлий

315 Спершу одміряли місце двобою і, вкинувши потім

В мідянокутий шолом жеребки, потрусили, щоб мати

Знак, кому першому кидати мідного списа в двобої.

Руки здіймаючи, стали обидва народи молитись.

Так не один виголошував з-поміж троян і ахеїв:

320 «Зевсе, наш батьку, володарю Іди, преславний, великий!

Дай, щоб той з них, хто винен у зваді оцій поміж нами,

Смертю побитий, зійшов у Аїдову темну оселю,

Ми ж свою дружбу у клятвах священних зміцнили б навіки».

Так говорили. Шоломосяйний труснув жеребками

325 Гектор, назад одвернувшись. І випав Парісові жереб.

Всі посідали рядами там саме, де кожен рисистих

Коней тримав на припоні й оздоблена зброя лежала.

От пишнокосої муж Єлени, Паріс богосвітлий,

Свій обладунок прегарний на плечі почав одягати.

330 Спершу собі на гомілки наклав наголінники мідні,

Дуже красиві, срібними пряжками їх застебнувши.

Потім і панцир на груди свої надягнув, що від брата

Мав Лікаона: йому-бо якраз він приходивсь до міри.

Через плече перевісив він срібноцвяхований мідний

335 Меч свій і щит — міцний і великий — узяв із собою.

Голову дужу шоломом покрив він, кутим майстерно,

З кінською гривою, — страшно над гребнем вона розвівалась.

Вибрав і списа міцного, що саме прийшовсь до долоні.

Зброю так само почав бойову й Менелай одягати.

340 А як у лавах своїх нарешті озброївся кожен,

Вийшли вони на середину поміж троян і ахеїв,

Погляди грізно схрестивши. Були всі охоплені жахом —

І конеборні трояни, і мідноголінні ахеї.

Близько один проти одного стали на змірянім полі

345 І в войовничім завзятті списами лише потрясали.

Перший метнув уперед Александр довготінного списа

Й сильно ударив Атріда у щит, на всі сторони рівний,

Міді ж, проте, не пробив, і зігнулося вістря списове

В броні щита. Після цього підняв Менелай, син Атрея,

350 Мідного списа, до Зевса взиваючи, батька живущих:

«Дай мені, Зевсе, помститись над тим, хто так мене скривдив,

Хай від моєї руки Александр богосвітлий загине,

Так щоб навіть і той, хто лиш має родитись, жахався

Дружні чуття зневажать і злом за гостинність платити».

355 Так він сказав, замахнувся, метнув довготінного списа

Й сильно ударив Паріса у щит, на всі сторони рівний.

Зразу щита простромив осяйного могутнім він списом,

Що й через панцир пройшов, оздоблений пишно й багато.

Проти самої пахвини роздер Александру хітона

360 Спис той. Та вчасно крутнувсь він і чорної смерті уникнув.

З піхов Атрід тоді вихопив срібноцвяхований меч свій

І, розмахнувшись, ударив по гребню шолома. Зламався

Меч аж на три і чотири уламки і з рук його випав.

Тяжко зойкнув Атрід, на широке поглянувши небо:

365 «Зевсе, наш батьку, ніхто із богів не вредніший за тебе!

На Александрові я вже помститись гадав за підступність,

Та поламавсь мені меч у руках, і з міцної долоні

Марно мій спис вилітав, — його ж бо, проте, не убив я!»

Так він сказав, ухопив за шолом довгогривий Паріса

370 І поволік, шарпонувши, до мідноголінних ахеїв.

Ніжну шию стискав Александрові ремінь узорний,

Що за підв’язку шоломові був під його підборіддям.

Вже б і його доволік, невимовної слави зажив би,

Коб Афродіта за ними не стежила, Зевсова донька,

375 І не порвала той ремінь, з волової кроєний шкури.

Тож порожній шолом у могутній руці опинився.

Розмахом дужим його до мідноголінних ахеїв

Кинув герой, і вони тут же шолом підхопили.

Сам же знов до Паріса він кинувсь, бажаючи вбити

380 Мідяним списом. Та легко його із очей Афродіта

Скрила, як можуть це тільки богове, імлою вповивши,

І віднесла до шлюбних покоїв його запашистих.

Потім Єлену покликати вийшла. Знайшла її швидко

В вежі високій — круг неї троянські жінки там сиділи.

385 Тихо смикнула її за нектарнопахуще одіння

Й мовить їй, вигляду сивої жінки прибравши, старої

Прялі, яка, при Єлені іще в Лакедемоні живши,

Вовну їй пряла чудову, і та її дуже любила.

Вигляду прялі прибравши, їй мовила так Афродіта:

390 «Швидко зі мною іди. Александр тебе кличе додому.

В шлюбнім покої сидить він на тонко обточенім ложі,

Сяючи вродою й шатами. Ти не сказала б ніколи,

Що із двобою він щойно вернувся, — або у танок він

Має іти, або по танкові присів опочити».

395 Мовила так і в грудях всю душу її схвилювала.

Та як прекрасну побачила шию богині Єлена,

Перса, жагою наповнені, й блиском осяяні очі,

Серцем жахнулась і так, озвавшись до неї, сказала:

«О безпощадна, для чого ти знов спокусить мене хочеш?

400 Може, ще далі, у місто якесь заведеш многолюдне

Аж у Фрігії самій чи в принаднім краю Меонії,

Де серед смертних людей теж серцю твоєму є любий?

Чи не тому, що тепер Менелай переміг Александра

Світлого й хоче додому негідну мене повернути,

405 Чи не тому ти до мене прийшла — лихеє кувати?

Йди вже до нього сама, стежок відречися богівських,

Хай вже ніколи нога твоя більш на Олімп не ступає,