Іліада

В гніві на матір Ніобу, дівчат — Артеміда мислива,

Саме за те, що з Лето ясноликою хтіла рівнятись:

Двох-бо дітей породила Лето, а у неї — багато.

Хоч їх лиш двоє було, а тих багатьох повбивали.

610 Дев’ять днів у крові ті валялися трупи, й ховати

Їх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон.

Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.

Слізьми знеможена вкрай, про їжу згадала Ніоба.

Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпілу,

615 Де, як розказують, захисток мають для себе божисті

Німфи, що вздовж берегів Ахелою ведуть хороводи, —

В камінь богами обернена, там вона вічно сумує,

Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлий

Старче, встигнеш і потім оплакати милого сина,

620 В Трою привізши, і там многослізний він буде для тебе!»

Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогий

Сам заколов; білували ж, як личить, і справили друзі,

М’ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.

625 Автомедонт заходився ще й хліб по столі розставляти

В кошиках гарних, а м’ясо ділив сам Ахілл богосвітлий.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Довго Пріам Дарданід дивувався тоді із Ахілла,

630 Зросту його і красі, до богів-бо усім був подібний.

Так же й Ахілл з Дарданіда Пріама собі дивувався,

Спостерігавши вигляд поважний і слухавши мову.

Як навтішались вони, один одного так споглядавши,

Перший промовив тоді староденний Пріам боговидий:

635 «Спати пусти мене швидше, годованцю Зевсів, щоб, лігши,

Сном утішатись солодким могли ми на ложах спокійних.

Ні на хвилину повік не заплющував я над очима

З дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми,

Тільки стогнав я весь час і муки терпів незліченні,

640 В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір’я.

Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометним

Горло своє покропив, а то зовсім не їв я нічого».

Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів і служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

645 Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

Й два для них ложа небавом старанно вони постелили.

З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:

650 «Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеїв

Хтось не ввійшов сюди радитись, — часто до мене заходять

Радити раду мужі, як звичай того вимагає.

Тож, як у пітьмі нічній хто-небудь тебе тут побачить

І Агамемнону зразу ж розкаже, людей вожаєві,

655 Може, напевно, затриматись видача мертвого сина,

Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто:

Скільки ти днів богосвітлого Гектора маєш ховати,

Щоб не виходив на битву я сам і воїнів стримав».

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

660 «Якщо даси нам ховать богосвітлого Гектора тіло,

Ласку велику цим нині ти явиш до мене, Ахілле:

Замкнені ми в Іліоні, ти знаєш, а дерево треба

Здалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.

Дев’ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в домі

665 І поховать на десятий та справити тризну для люду.

На одинадцятий — пагорб насипати зверху могильний,

А на дванадцятий — бій відновити, якщо вже так треба».

Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий:

«Хай так і буде, старче Пріаме, як ти того хочеш.

670 Я припиняю війну на час, що його зажадав ти».

Мовивши це, правицею руку він біля зап’ястя

Стиснув ласкаво, щоб острах у нього розвіяти в серці.

В передпокої небавом і спати вони полягали —

Старець Пріам і окличник — з думками розумними в грудях;

675 Сам же Ахілл спочивав під наметом, обладнаним добре,

Поруч із ним Брісеїда на ложі лягла яснолиця.

Інші богове безсмертя й мужі усі збройнокомонні

Спали безжурно всю ніч, заспокійливим сном оповиті.

Лиш одного він не міг подолать доброчинця Гермеса,

680 Що обмірковував, як одвести державця Пріама

Від кораблів, щоб того не помітила варта при брамі.

Став він над ним в головах і мовив таке йому слово:

«Не добачаєш можливих ти, старче, знегод, якщо спати

Можеш між люду ворожого, здавшись на слово Ахілла.

685 Дав ти сьогодні багато, щоб викупить мертвого сина,

Та за тебе живого дадуть, проте, викупу й втроє

Діти твої, що лишилися ззаду, коли б Агамемнон

Знав, що ти тут, і дізнались про це усі інші ахеї».

Так він промовив. А старець злякався й окличника будить.

690 Позапрягав негайно Гермес тоді коней і мулів

І через табір погнав, та з ахеїв ніхто й не побачив.

А як дісталися броду вони струменистої річки

Ксанту пучинного, що від безсмертного Зевса родився,

Кинув супутців Гермес і подавсь на верхів’я Олімпу.

695 В шатах шафранних Еос над всією простерлась землею.

Коней з плачем і стогнанням вони до міста погнали,

Вбитого ж мули везли. Та тільки ніхто не побачив

Їх ні з мужів, ні з жінок, підперезаних пишно, раніше

Аніж Кассандра, на золоту Афродіту подібна.

700 Вздріла вона із твердині пергамської любого батька

На колісниці й міського при ньому окличника з Трої.

Мулів побачила далі і Гектора тіло на марах.

Заголосила вона і на весь Іліон заволала:

«Швидше, троянські мужі і троянки, на Гектора гляньте!

705 З радістю ви зустрічали, коли він живий повертався

З битви, — він завжди був радістю міста й цілого народу!»

Мовила так. І ніхто із жінок і мужів тоді в місті

Не залишився, велика людей огорнула скорбота.

В брамі вони оточили Пріама, що віз його тіло.

710 Перед всіма його люба дружина і мати шановна,

Коси рвучи на собі, до бистрих коліс припадали,

Щоб хоч обнять його голову. Й плакав народ весь навколо.

Так біля брами вони цілий день аж до заходу сонця

Сльози рясні проливали б над Гектора мертвого тілом,

715 Якби не крикнув із повоза свого старий до народу:

«Дайте дорогу, щоб мулами міг я проїхати. Вдосталь

Потім наплачетесь ви, як мерця привезу я додому».

Мовив він так. І весь перед повозом люд розступився.

Як досягли вони славного дому Пріама та мертве

720 Тіло поклали на ложе різьблене, навкруг посадили

Заводіїв голосіння, і з стогоном ті і риданням

Спів почали похоронний, і в тузі жінки голосили.

Перша плачем із них білораменна зайшлась Андромаха,

Голову Гектора-мужозвитяжця обнявши руками:

725 «Рано ти, мужу мій любий, пішов із життя і вдовою

В домі мене залишаєш. Тож син наш — мале ще дитятко,

Що породили його ми, бездольні, — квітучого віку

Не досягне він, гадаю. Раніш-бо наш город дощенту

Буде зруйновано. Сам-бо загинув ти, наш оборонцю,

730 Що рятував його, й вірних дружин, і дітей нетямущих.

Скоро відціль повезуть їх усіх в кораблях глибодонних,

З ними й мене. А ти, мій синочку, або вслід за мною

Підеш до краю чужого роботу робить примусово

Немилосердним владикам, або тебе хтось із ахеїв

735 Схопить за руку і з башти жбурне на загибель жорстоку

В гніві за те, що брата забив у боях йому Гектор,

Чи його батька, чи любого сина, бо безліч ахеїв,

Гектора вбитих долонею, землю зубами вже гризли.

Батечко твій неласкавий до них був у січі жорстокій,

740 Тим-то й оплакують так його люди усі в Іліоні.

Гекторе, горя завдав ти батькам, до ридань невимовних

Їх призвівши, мені ж дав найбільш катувань ти жорстоких.

Не простягнув-бо до мене руки ти із смертного ложа,

Не заповів мені слова останнього, щоб пам’ятала

745 Я його днями й ночами, рясні проливаючи сльози!»

Мовила так крізь ридання, і в тузі жінки голосили.

Ревно посеред жіноцтва заводила плач свій Гекуба:

«Гекторе, серцю моєму з моїх діточок найлюбіший!

Ще й за життя був у мене ти любий богам олімпійським,

750 Та й після смерті твоєї за тебе вони вболівають.

Інших у мене синів захопивши, Ахілл прудконогий

Взяв у полон і далеко продав їх за море безплідне,

Десь аж на Самос, на Імбр та на Лемнос, туманом повитий;

Тільки у тебе він душу відняв тонколезою міддю

755 І волочив круг могили тобою убитого в січі

Друга Патрокла, хоча і не міг його цим воскресити.

Ти ж, наче вмитий росою, так ніби ось-ось заговориш,

В домі моєму лежиш, немов Аполлон срібнолукий

Лагідно й тихо настиг тебе раптом своєю стрілою».

760 Мовила так крізь ридання, і плач залунав безугавний.

Третя з невтішних жінок завела голосіння Єлена:

«Гекторе, серцю моєму із діверів ти найлюбіший!

Став-бо тепер чоловіком мені Александр боговидий,

Що мене в Трою привіз, — хай раніш я загинула б краще!

765 Ось і двадцятий вже рік од тієї години минає,

Як прибула я сюди, покинувши рідну країну,

Та не чула від тебе лихого чи прикрого слова!

Навіть як інший хто в домі мені починав докоряти —

З діверів хто, із зовиць, чи з невісток, убраних ошатно,

770 Або свекруха, — сам свекор був завжди як батько ласкавий, —

Ти зупиняв і стримував їх переконливим словом,

Лагідно діючи мовою, повною тихої ласки.

Тим-то за тебе й за себе сумую тепер я, нещасна.

В цілій-бо Трої розлогій немає у мене віднині

775 Друга, як ти. Із зневагою всі позирають на мене».

Мовила так крізь ридання. Зітхав увесь люд незліченний.

Старець Пріам із такими звернувсь до присутніх словами:

«Дров понавозьте, трояни, до міста й не бійтесь лихої

Засідки десь од аргеїв. Ахілл мені дав обіцянку,

780 Ще коли нас одпустив од своїх кораблів чорнобоких,

Нас не чіпати, аж поки дванадцятий день не настане».

Мовив він так. І у повози мулів вони із волами

Позапрягали і швидко усі перед містом зібрались.

Дев’ять без спочиву днів вони дрова возили до міста,

785 Лиш на десятий, коли заясніла зоря світлодайна,

Винесли з тужним риданням одважного Гектора тіло

І, на багаття зверху поклавши, вогонь розпалили.

Ледве з досвітньої мли розоперста Еос заясніла,

Стали до вогнища Гектора славного сходитись люди,

790 А як усі вже зійшлись і громада зібралась велика,

Спершу іскристим вином залили вони всюди багаття,

Де ще трималася сила вогню. Лише після того

Білії кості брати його й друзі в журбі позбирали

З попелу, й сльози рясні із лиць у них бігли струмками.

795 Кості зібравши усі, пурпуровим м’яким покривалом

Їх огорнули, й тоді, в золотую поклавши їх урну,

Разом до ями глибокої все опустили, й до неї

Зверху багато каміння великого щільно наклали,

Й пагорб надгробний насипали, варта ж сиділа навколо,

800 Щоб до часу не напали красивоголінні ахеї.

Швидко надгробок насипавши, всі розійшлися. А потім

Знову зійшлися і в учті усі учтували преславній

В домі Пріама-державця, що Зевсовим був вихованцем.

Гектора так, упокірника коней, вони поховали.