Іліада

Стримати їх поривання до бою державці ахейські».

405 В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

«Якщо ти справді товариш Ахілла, сина Пелея,

То я благаю тебе, розкажи мені щиро всю правду.

Чи біля бистрих човнів лежить іще син мій, чи кинув

Псам на поталу Ахілл його, геть на шматки порубавши?»

410 В відповідь мовив на це проводар йому, світлий дозорець:

«Старче, ні пси, ані хижі птахи його ще не терзали,

Він у наметі Ахілловім, перед човном його бистрим,

Все ще лежить. Дванадцять минуло вже днів, але й досі

Тіло його не гниє, не їдять його трупа жадливо

415 Черви, що воїв тіла, полеглих в бою, пожирають.

Правда, щодня, ледве рання засяє зоря богосвітла,

Труп він волочить нещадно круг гробу коханого друга,

Але йому це не шкодить. Ти б, глянувши, й сам здивувався:

Він як росою омитий лежить, ні краплиночки крові,

420 Ані пляминки на ньому, — всі загоїлись рани,

Що завдали йому гострої міді численні удари.

Так-то піклуються сином твоїм безпечальні богове,

Навіть і мертвим, — мабуть, усім серцем вони його люблять».

Мовив він так, і старець зрадів, і до нього промовив:

425 «О, як то добре, дитино, приносити жертви належні

Вічним богам. Тож і син мій, коли іще був він у мене,

Не забував у господі богів, що живуть на Олімпі, —

Тим-то вони і по смертному часі його спогадали.

Ти ж у дарунок прийми од мене цей келих чудовий,

430 Стань біля мене й під захистом вічних богів олімпійських

Сам проведи до намету славетного сина Пелея».

В відповідь мовив на це проводар йому, світлий дозорець:

«Юного, старче, мене спокушаєш, та марно схиляєш

Поза Ахіллом коштовні дарунки від тебе прийняти.

435 Цілим-бо серцем своїм і соромлюся я, і боюся

В чімсь обмануть його, щоб не зазнать за це лиха пізніше!

А провожать тебе я хоч до славного Аргоса радий,

Охоронять на швидких кораблях і шляхах сухопутних.

Хто б на такого не зважив супутця й напав би на тебе».

440 Мовив слова ці Гермес-доброчинець і скочив на повіз,

В руки могутні мерщій ухопив батога він і віжки

І надихнув незвичайної прудкості коням і мулам.

Швидко домчали до валу навкруг кораблів і до рову,

Де перед тим вартові готували ахеям вечерю.

445 Сон на сторожу пролив проводар тоді, світлий дозорець,

Всіх він приспав і, відсунувши засуви й браму розкривши,

Старця Пріама завів і його колісницю з дарами.

От до високого врешті вони добулися намету

Сина Пелея, — його мірмідонці йому збудували,

450 В лісі ялин нарубавши, а зверху поклали покрівлю

Із очерету пухнастого, в луках його назбиравши.

Опорядили вождеві й подвір’я навколо намету,

Тином обвівши густим. Замикалася брама єдиним

Засувом, теж ялиновим, важенним таким, що ахейських

455 Троє мужів засували його й відмикали ще троє

Інших мужів. Ахілл же і сам його міг засувати.

Браму оцю відчинив перед старцем Гермес-доброчинець,

Славні дарунки завіз прудконогому сину Пелея,

Із колісниці на землю зійшов і до старця промовив:

460 «Старче мій, бог я безсмертний, Гермес — я до тебе з Олімпу

Посланий, — батько звелів мені бути твоїм провожатим.

Та вже й вертатися час. Потрапляти на очі Ахіллу

Я б не хотів. Безсмертному богові все ж непристойно

Перед всіма так одверто у смертних приймати гостину.

465 Ти ж до намету ввійди і, коліна обнявши Пеліда,

Батька ім’ям, пишнокосої матері й любого сина

Щиро благай його, поки дух йому в грудях зворушиш».

Мовивши так, Гермес до Олімпу високого швидко

Злинув. На землю тоді Пріам з колісниці зіскочив

470 І, візника залишивши Ідея на місці, щоб бистрих

Коней і мулів стеріг, подався їздець староденний

Прямо до дому, де Зевсові любий Ахілл мав оселю.

Там він застав його й друзів, що одаль сиділи. Лиш двоє —

Автомедонт благородний і Алкім, Ареєва парость, —

475 Услугували йому. Вечеряти щойно скінчив він —

Їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишався.

В дім непомітно ввійшов великий Пріам і, схилившись,

Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цілувати

Руки страшні, що в нього численних синів повбивали.

480 Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину,

На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовши

В дім до мужа багатого, подив усіх викликає,

Так здивувався Ахілл, боговидого старця впізнавши,

Враз здивувались і інші, й одні позирнули на одних.

485 Тільки Пріам, озвавшись, промовив до нього з благанням:

«Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!

Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі.

Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють

Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

490 Все ж він, принаймні почувши про те, що живий ти і цілий,

Серцем радіє своїм і щоденно плекає надію

Любого бачити сина, коли він повернеться з Трої.

Я ж, нещасний без краю, найкращих синів породив я

В Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.

495 Аж п’ятдесят їх у мене було до приходу ахеїв,

З них дев’ятнадцять від лона були однієї дружини,

Решту — інші жінки у моїх породили покоях,

Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.

Хто ж був єдиний у мене, що й Трою, й самих захищав нас,

500 Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий —

Гектор. Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських

Нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний.

Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

505 Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний, —

Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!»

Мовив це, й пам’ять про батька збудив, і викликав cльози.

Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.

Так спогадавши обидва, — той Гектора-мужезвитяжця,

510 Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом

Тяжко журився, — і стогін їх сумно лунав по покоях.

А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,

З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,

515 З крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого,

Сиве чоло пожалівши й на бороду зглянувшись сиву,

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!

Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських

520 Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних

Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.

Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,

Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу.

Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.

525 Долю таку вже богове нам, смертним, напряли, нещасним, —

Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.

Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при порозі,

Повні дарів: нещастя — в одному, а в другому — блага.

Той, кому їх у суміші Зевс подає громовладний,

530 Інколи горя, а інколи й радості має зазнати.

Той же, кому тільки лихо пошле, здобуває ганьбу лиш,

Голод нужденний скрізь гонить його по землі богосвітлій,

От і блукає він скрізь, і в богів, і в людей у зневазі.

Так і Пелея боги дарами блискучими зроду

535 Обдарували; поміж людей він усіх виділявся

Щастям, багатством, ще й був владарем у мужів мірмідонських,

Смертний, дружиною мав од богів він богиню безсмертну.

Та недолю й йому приділили богове — не мав він

В домі своєму дітей, владущого роду нащадків.

540 Син у Пелея один лише, коротковічний; я й нині

Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко

В Трої сиджу — і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.

Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий:

Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова, з моря,

545 З півночі ж — гори Фрігійські та хлань Геллеспонту безкрая —

Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством.

Та як наслали на тебе це лихо богове небесні,

Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.

Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,

550 Не допоможе нічого печаль за сином убитим, —

Не воскресиш його, тільки ще більшого горя зазнаєш!»

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

«Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій Гектор

Десь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,

555 Хай я на власні очі побачу. А сам ти від мене

Викуп багатий прийми, що привіз я. Нехай він на радість

Буде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,

Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло».

Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:

560 «Не досаждай мені, старче, бо вирішив серцем і сам я

Гектора тіло вернути, — від Зевса приходила з вістю

Мати до мене моя, від морського народжена старця.

Знаю-бо й те я, Пріаме, цього не сховаєш від мене, —

Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.

565 З смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний,

В стан наш вступити — ні від сторожі б не міг він сховатись,

Ані так легко затвори на брамах відсунути наших.

Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,

Щоб у наметі цім, старче, хоч ти і з благанням приходиш,

570 Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив».

Мовив він так, і, злякавшись, послухав старий тої мови,

Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався,

Та не один, за ним поспішили соратників двоє —

Автомедонт благородний і Алкім, що їх поміж друзів

575 Більше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім.

Випрягли коней і мулів вони, від ярма одв’язавши,

І, до намету з окличником старця Пріама ввійшовши,

В крісло його посадили, і з міцноколісного воза

Викуп за голову Гектора зносити стали безцінний.

580 Два лиш плащі залишили вони і хітон добротканий,

Щоб, загорнувши в них тіло, додому його виряджати.

Сам же покликав служниць помити його й намастити,

Тільки десь далі поклавши, щоб сина Пріам не побачив.

Міг-бо не стримати гніву старий у засмученім серці,

585 Сина побачивши, сам же Ахілл, умить спалахнувши,

Зопалу вбить його міг би й порушити Зевсову волю.

Тіло помили служниці, і, маслом його намастивши,

В чистий вгорнули хітон, і плащем його зверху накрили.

Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши,

590 З товаришами поставив на добре гембльованім возі.

Заголосивши тоді, до друга взивав він і мовив:

«О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш,

Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому

Батькові я, — не нікчемний він дав мені викуп за нього.

595 Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить».

Мовив це, й знов до намету вернувся Ахілл богосвітлий.

Сів у крісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,

При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:

«Син твій, старче, померлий до тебе вернувсь, як велів ти, —

600 Вже він на марах лежить. На світанку його ти побачиш

І повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.

Не забувала про їжу й сама пишнокоса Ніоба,

Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі —

Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.

605 Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібнолукий